Вступ України до Європейського Союзу передбачає виконання низки зобов’язань у сфері охорони довкілля, що покликані сприяти кращій якості життя та довгостроковому добробуту населення. Наприклад, в Угоді про асоціацію (Глава 27) окремий розділ присвячено саме захисту природи. Вона передбачає, що країна має гармонізувати своє законодавство з європейським, впроваджуючи Оселищну та Пташину директиви ЄС. Їхня мета — зберегти природні місця існування та популяції тварин і рослин, не допустити їх деградації та втрати. Саме ці директиви стали основою для створення в Європі найбільшої екологічної мережі Natura 2000. Україна взяла на себе зобов’язання розвивати свій аналог — Смарагдову мережу, яка вже охоплює 377 територій.

Однак суть цих документів не лише в юридичних формальностях. Вони покликані захистити фундаментальні ресурси, від яких залежить життя людей: ґрунти, воду, повітря, продовольчу базу. Під час війни ці природні ресурси опинилися під загрозою. За даними Міндовкілля (нині Міністерство економіки, довкілля та сільського господарства), вже пошкоджено або перебуває під загрозою знищення близько 20% територій природно-заповідного фонду. Це означає втрату не лише рідкісних видів, а й родючих земель, пов’язаних з ними природних комплексів, здатних надавати якісні екосистемні послуги.

Проблема стає ще гострішою, якщо врахувати глобальну ціль «30/30», яку підтримала і Україна: до 2030 року необхідно зберегти 30% суші та морських територій. Це завдання сьогодні здається складнішим, ніж раніше, але його значення лише зростає. Чим більше територій буде знищено або забруднено, тим менше залишиться місць, де можна вирощувати безпечні культури, отримувати питну воду та підтримувати екологічну стійкість держави.

Отже, біорізноманіття — це не просто абстрактна вимога ЄС чи лише умова доступу до європейських ринків. Це питання виживання країни: нашої їжі, здоров’я, економічної стабільності та здатності відбудуватися після війни на якісно новому рівні.